Загалом 14 серпня – день, багатий для Православної Церкви на події. Основне свято цього дня називається «Винесення чесних древ Животворящого Хреста Господнього». У грецькому часослові 1897 р. так пояснюється походження цього свята: «Внаслідок хвороб, які часто траплялися в серпні, спрадавна утвердився в Константинополі звичай виносити Чесне Древо Хреста на дороги і вулиці для освячення місць і відвернення хвороб. Напередодні, виносячи його з царської скарбниці, клали на святому престолі Великої Церкви (на честь Святої Софії – Премудрості Божої). Від цього дня до Успіння Пресвятої Богородиці творили літії (короткі молебні) по всьому місту і пропонували Хрест народу для поклоніння. Це і є «винесення Чесного Хреста». У нашій Церкві це свято з’єдналося із спогадом Хрещення Русі в 988 році. За прийнятим в Православній Церкві чином цього дня здійснюється поклоніння Хресту (за чином Хрестопоклонної неділі Великого посту) і мале освячення води. Разом з освяченням води, освячується також мед нового збору (звідси народна назва свята – медовий Спас). Також з цього дня починається Успенський піст. За строгісю він прирівнюється до Великого посту (без м’ясних, молочних і рибних продуктів) – з 14 по 27 серпня (до дня Успіння Пресвятої Богородиці).

Ну і, звичайно, 14 серпня – вшанування мучеників Маккавеїв. Хто ж такі були, ті дохристиянські мученики мученики, що їх Церква вшановує вже навіть в ХХІ столітті християнства?

Господь Бог любив і благословляв ізраїльський народ. Але коли євреї почали покланятися ідолам, забувши про правдивого Бога, Господь тяжко карав їх, передусім руками поганських царів, що займали Палестину, руйнували міста, вбивали людей, забирали їх у неволю. Таке нещастя спало на ізраїльтян приблизно 166 року перед народженням Ісуса Христа, коли сирійським царем був Антіох Епіфан, який намагався примусити юдеїв спілкуватися лише грецькою мовою і поклонятися грецьким богам.

Безбожний цар Антіох послав до Єрусалима Аполонія і двадцять дві тисячі воїнів, щоб повбивати всіх євреїв, а на їхнє місце поселити чужинців. У суботу, святий день юдеїв, Аполоній наказав своїм воїнам вбивати євреїв. Юдеї, боячись порушити суботу, гинули без найменшого спротиву; десять тисяч потрапили в полон. Місто було сплюндроване, а опісля спалене. Святиню перемінили на поганську божницю. Багато хто з юдеїв підкорився вказівці царя і прийняли поганську віру, проте серед людей були і такі, які не піддалися тиску і залишилися вірними Богові.

Прикладом сильної віри,  непохитності і великої любові до Бога в цей період були праведний Єлеазар, Соломонія та її семеро синів. Їхніх імен Святе Письмо не подає, але згідно з передання вони називалися: Авим, Антонін, Гурій, Єлеазар, Євсевон, Алим і Маркел.  Єлеазар був старозавітним священиком, дев’яностолітнім старцем, і гонителі юдеїв вважали, що якщо їм вдасться зламати Єлеазара, то за його прикладом підуть усі інші євреї. Спочатку вони намагалися підкупити його грішми, потім залякати погрозами та примусити насиллям, але без найменшого успіху. Єлеазар стояв непохитно у своїй вірі. Деякі погани, а також юдейські відступники почали намовляти старця, щоб він сказав принести собі дозволене м’ясо до їди, а перед людьми вдавав, що їсть заборонену свинину. Коли ж він відповів спокусникам, що ніколи цього не зробить, щоб не наразити себе на гріх і Божу кару, розлючені погани взяли його на муки. Єлеазара немилосердно били. А він сердечно молився, і з молитвою на устах  віддав свою душу Богові, залишивши народові приклад мужності й чесноті.

Таку ж мужність показали учні старозавітного священика Єлеазара – сім братів Маккавеєвих та їхня мати Соломонія. Їх судив в Антіохії цар Антіох, – вони, визнавши себе послідовниками Бога, відмовилися принести жертву ідолам. «Сталось також, що семеро братів з матір’ю були разом схоплені. Цар повелів катувати їх бичами та воловими жилами, щоб заставити їх їсти заборонену свинину» [2 Мак. 7, 1]. Найстаршому з братів відрізали язик, відтяли кінці рук і ніг, здерли з нього шкіру і кинули на розпалені бляхи. Коли він помер, інші брати із матір’ю укріпляли одне одного, щоб витривати в муках і постояти за Божий закон.

Як і першого, замучили і другого, а той останнім зітханням сказав своєму мучителеві: «Ти, злочиннику, забираєш у нас це життя дочасне, але Цар світу воскресить нас, що вмираємо за його Закон, – до вічного життя» [2 Мак. 7,9]. Коли обтинали руки третьому, він сказав: «Я маю їх з неба й заради його закону не дбаю про них; від нього сподіваюсь знов їх дістати» [2 Мак. 7,11]. Четвертий брат у найтяжчих муках перед останнім подихом сказа: «Ліпше померти від руки людей, коли хтось має надію в Бога, що Він воскресить його знову; для тебе ж воскресіння до життя не буде» [2 Мак. 7,14]. Коли ж мучили п’ятого, то він підніс очі до неба і сказав до царя: «Ти чиниш владою, що її маєш над людьми, все, що хочеш, хоч і ти тлінний; але не думай, що Бог покинув наш народ! Завжди, отже, то й побачиш велику його силу, і як Він тебе й твоє потомство покарає» [2 Мак. 7,14].

Також і шостий загинув в муках.

І далі Святе Письмо пише, що безмірного подиву та доброї пам’яті достойна є матір, яка бачила, як семеро її синів гинуть один за одним в один день, – все терпіла, уповаючи на Господа, і мужньо укріпляла кожного словами: «Не я дала вам дух і життя, не я звела докупи первні вашого тіла, то ж Творець світу, який творив людину, коли вона поставала, який дав буття всім істотам, – віддасть назад вам у своєму милосерді дух та життя, бо ви тепер жертвуєте собою задля його святих законів» [2 Мак. 7, 22-23].

А коли прийшла черга до сьомого сина, то Антіох обіцяв йому всілякі почесті і багатства, якщо він його послухає, але Соломонія сказала йому, щоб не боявся цього ката, а гідно прийняв смерть, як брати його.

Тільки-но вона закінчила це говорити, хлопець сказав до катів: «Чого чекаєте? Я не послухаю царського наказу. Я повинуюся велінню закону, що його дав Мойсей батькам нашим. А ти, винахіднику всякого зла на євреїв, не уникнеш рук Божих! [2 Мак. 7, 30-31]. «Я ж, як і мої брати, віддаю тіло й душу за батьківські закони, просивши Бога, щоб незабаром змилувався над народом нашим, і щоб ти, зазнавши кар і муки, визнав, що він – Бог єдиний» [2 Мак. 7, 37].

Розлючений цар наказав мучити його більше за всіх, «отак він і розлучився бездоганно з життям, звірившись повнотою на Господа. Останньою після синів померла й мати» [2 Мак. 7, 40-41].

Одним з найяскравіших прикладів християнського подвигу в цій історії є мати, яка не тільки стала свідком смерті своїх дітей, але і сама їх надихала  на мученицький подвиг.  Святий Григорій, очевидно, враже­ний вчинком матері, порів­нює її подвиг з подвигом Аврама, який готовий, через послух Богові, принести в жертву свого сина.

Своїми стражданнями святі мученики Маккавеї якби почали той хресний шлях страждань, по якому потім пішли безліч мучеників християнських, що не хотіли зрадити віри в Христа та йшли на муки й смерть за Нього; той шлях, по якому і Христос поніс свій хрест на Голгофу і розп’ятий був на ньому за те, що не хотів зрадити Своєму Отцеві Небесному задля тих, що називали себе «отцями й учителями на землі» [Мат. 23, 9].

Мощі семи святих мучеників Маккавеїв зберігаються в базиліці апостола Андрія в Кельні (Німеччина). Мощі Соломонії — в стамбульскому Соборі Святого Георгія.

З історії часто спостерігаємо, що події сивої давнини відтворюються у сьогоденні. Чому? Тому що внутрішній світ людини заповнюється духом «лінивства, владолюбства і пустомовства» (молитва Єфрема Сиріна). А зерно Христового слова притопталось гордістю, зухвальством і брехнею. Святе Письмо нагадує остерігатися двоязичних людей, які задля величі земної нехтують християнськими цінностями і для збільшення влади своєї і розширення території впливу на слабших і незахищених розповсюджують пролиття невинної крові і терпіння тих, які не коряться земним диктаторам. Терпіння семи братів Маккавеїв надихнуло Юду Маккавея на повстання проти Антіоха Епіфана, який з Божою допомогою здобув перемогу і очистив єрусалимський храм від ідолів. І наш український народ продовжує естафету братів Маккавеїв у боротьбі за свою Батьківщину, волю, мову, духовність і за козацьку історичну спадщину.