Дзвони є невід’ємною ознакою православного храму. В «чині благословення дзвону» сказано: «Нехай усі, хто чує звуки їх, чи вдень, чи вночі, почнуть славити ім’я Святе Твоє».

Церковні дзвони використовуються для того, щоб:
1. Скликати віруючих на богослужіння.
2. Виражати торжество Церкви та її богослужінь.
3. Сповіщати неприсутнім у храмі про час проведення особливо важливих частин богослужіння.

Крім того, дзвонами скликався народ на віче (народне зібрання). Дзвоном вказували шлях тим подорожнім, хто заблукав у негоду. Дзвоном сповіщалось про якусь небезпеку чи нещастя, наприклад, про пожежу. У трагічні для країни дні закликали дзвоном народ на захист рідної землі. Дзвоном повідомлялося народу про перемогу і віталося переможне повернення полків з поля битви (війни) тощо. Так удари у дзвони у багатьох випадках пов’язувалися з важливими подіями у житті нашого народу.
Дзвони підвішуються на особливій вежі, що іменується дзвіницею, яка будується над входом до храму чи поряд із храмом.

Але дзвони, як відомо, почали використовуватися християнами не відразу з появою християнства.
У старозавітній Церкві — в Єрусалимському храмі — віруючі скликалися на богослужіння не дзвонами, а звуками сурм.

У перші століття гонінь на християнство з боку язичників християни не мали можливості відкрито скликати віруючих до богослужіння. В той час віруючі скликалися на богослужіння таємно. Як правило, це робилося через дияконів чи особливих вісників, іноді ж сам єпископ після богослужіння оголошував про час і місце чергового богослужіння. Коли припинилися гоніння (IV ст.), віруючих почали скликати в різні способи.

Більш загальний спосіб скликання віруючих на богослужіння визначився до VI ст., коли стали використовувати била і клепала. Била або кандії — це дерев’яні дошки, а клепала — залізні або мідні смуги, зігнуті в напівколо.

Нарешті, визначився найдосконаліший спосіб скликання віруючих на богослужіння — це удари у дзвони (дзвоніння).
Вперше дзвони, як відомо, з’явилися у Західній Європі. Існує переказ, за яким винайдення дзвонів приписується св. Павлину, єпископу Ноланському († 411), тобто наприкінці IV чи на початку V ст. Існує кілька переказів про це.

Згідно з одним з них, св. Павлин у сні побачив польові квіти — дзвіночки, від яких лунали приємні звуки. Після свого сну єпископ звелів відлити дзвони, що мали форму цих квітів. Але, очевидно, св. Павлин не ввів дзвони у практику Церкви, тобто ні сам він у своїх творах, ні сучасні йому письменники не згадують про дзвони. Тільки на початку VII ст. Римському Папі Савиніану (наступнику св. Григорія Двоєслова) вдалося надати дзвонам християнського значення. З цього часу дзвони стали поступово використовуватися християнами, й упродовж VIII та IX ст. у Західній Європі дзвони міцно увійшли в практику християнського богослужіння.

На Сході, у Грецькій Церкві, дзвони стали впроваджуватися з другої половини IX ст., після того як у 865 р. венеціанський дож Урсус надіслав у дарунок імператорові Михайлу 12 великих дзвонів. Ці дзвони були вивішені на вежі при Софійському соборі. Але у греків дзвони не набули широкого використання.

У Русі дзвони з’явилися майже водночас з прийняттям християнства св. Володимиром (988 р.), тобто наприкінці X ст. Поряд з дзвонами використовувалися також била і клепала, які існували до останнього часу в деяких монастирях. Але, що дивно, Русь запозичила дзвони зовсім не з Греції, звідки прийняла православ’я, а із Західної Європи… Церковною мовою дзвін іменується «кампан» — від назви римської провінції Кампан’ї, де з міді було відлито перші дзвони. Спочатку дзвони були невеликі, по кілька сот фунтів. Було їх при храмах небагато: по 2-3 дзвони.

Але з XV ст., коли з’явилися власні заводи для відлиття дзвонів, то стали відливати дзвони великих розмірів.
Відзначаються такі дзвони звучністю і співучістю, що досягається в різні способи, як-от:

1. Точною пропорцією міді й олова, нерідко з додаванням срібла, тобто правильним сплавом.
2. Висотою дзвона і його шириною, тобто правильною про порцією самого дзвона.
3. Товщиною стінок дзвона.
4. Правильним підвішуванням дзвона.
5. Правильним сплавом била і способом прикріплення його до дзвона та багатьма іншими (чинниками).

Билом називається ударна частина дзвона, що розміщується усередині його. Православний дзвін відрізняється від західноєвропейського насамперед тим, що сам дзвін укріплюється непорушно, а било підвішується всередині дзвона, вільно коливаючись, ударом якого і створюють звук.

У дні великих свят він нагадує нам про блаженство небесне. У дні святих Божих звук дзвонів говорить нам про вічний спокій святих небожителів, у дні Страсного тижня нагадує нам про наше примирення з Богом через Христа Спасителя, у дні Світлого Пасхального тижня сповіщає нам про перемогу життя над смертю і про вічну нескінченну радість майбутнього життя у Царстві Христовому.

Хіба це не уста, що промовляють, коли дзвін дає нам знати про кожну годину, про плин часу, нагадуючи разом з тим і про вічність, коли «часу вже не буде» (Апок. 10, 6).

Благовістячи славу імені Христового, лунаючи вдень і вночі, і здебільшого з висоти — при храмах Божих, дзвін сам по собі нагадує нам слова Господа Вседержителя, сказані через старозавітного пророка Ісаю: «На мурах твоїх, Єрусалиме, Я поставив сторожу, яка не змовкатиме ні вдень, ні вночі… нагадуючи про Господа» (Іс. 62, 6). Не випадково язичники, чуючи звуки дзвонів, часто говорили: «Це голос християнського Бога чується!»

Звуки одного церковного дзвона являють собою щось піднесене, урочисте, а якщо лунають звуки кількох узгоджених між собою дзвонів, то має місце ще величніша милозвучність.

Могутнє дзвоніння, діючи на наші внутрішні почуття, пробуджує наші душі від дрімоти духовної.
У душі віруючого, що шукає миру з Господом Богом, церковний дзвін викликає світлий, радісний, і мирний настрій.

З книги «Закон Божий» протоієрея Серафима Слобідського.