Вербна неділя (Ін. 12: 1 – 18)

Ін. 12: 1. Ісус же за шість днів до Пасхи прийшов у Вифанію, де був Лазар померлий, яко­го Він воскресив з мертвих.

У десятий день місяця вибирають агнця для заклання у свято Великодня (Вих. 12: 3) і з цього ж часу починають готувати все необхідне для свята. Зазвичай і за шість днів до Пасхи, тобто дев’ятого дня місяця, їдять розкішне і цим днем ​​починають свято. Тому й Ісус прийшов до Вифанії, розділяє вечерю.

Ін. 12: 2. Там приготували Йому вечерю, і Марфа прислуговувала, а Лазар був одним з тих, що возлежали з Ним.

Євангеліст, бажаючи показати істинність воскресіння Лазаря, каже: «а Лазар був одним з тих, що возлежали з Ним». Бо він, з’явившись живим, не відразу помер, але довгий час залишався на землі, їв, пив та інше звичайне робив.

Словами ж, що «Марфа прислуговувала», позначив, що частування було в її будинку. Зауваж, прохаю тебе, віру цієї жінки. Вона не доручила служіння служницям, але виконує його сама безпосередньо. І Павло говорить про вдовицю, яка «умивала ноги святим» (1 Тим. 5: 10).

Ін. 12: 3. Марія ж, узявши літр нардового чистого дорогоцінного мира, помазала ноги Ісуса і обтерла волос­сям своїм ноги Його; і дім наповнився пахощами мира.

Отже, Марфа сама служить взагалі всім, а Марія воздає честь тільки одному Христові, тому що вона слухає Його не як людину, а як Бога. Бо вона пролила миро й обтерла волоссям голови, бо мала поняття про Нього не таке, яке мали інші, не як про просту людину, але як про Владику і Господа.

Марію можна розуміти й у вищому сенсі – про божество Отця і Господа всіх; бо Марія – означає «пані». Отже, панівне над усім Божество Отця намастило ноги Ісусові, – прийняту останнім часом плоть Господа-Слова, – помазало миром Духа, як і Давид говорить: «Тому помазав Тебе, Боже, Бог Твій єлеєм радости» (Пс. 44: 8); і великий Петро каже: «Знай, весь дім Ізраїлів, що Бог учинив Господом i Христом цього Iсуса, Якого ви розп’яли» (Діян. 2: 36). Бо прийнята Словом Плоть, помазана божественним Духом, що зійшов на утробу Діви і зробився тим же, що Слово, тобто Богом, наповнювала світ благословенням, як миро Марії наповнило весь будинок пахощами.

Що ж таке «волосся», яким були обтерті ноги? Це, звичайно, святі, що прикрашають главу Божу і верховну владу Його. Бо вони, будучи на славу Божу, можуть бути названі прикрасою Його. Вони і стали причасниками помазання плоті Господньої, як і Давид називає їх «спільниками» (Пс. 44: 8), і апостол Павло говорить коринф’янам: «Той‚ Хто утверджує нас із вами у Хрис­тi i Який помазав нас‚ є Бог» (2 Кор. 1: 21). І скрізь ми дізнаємося, що ті, які живуть у Христі, називаються христами (помазаниками). Отже, під волоссям, якими обтерті ноги Ісуса і які причасні божественного помазання, можна розуміти християн. Волосся – щось мертве. І християни мертві, бо вони «плоть свою розп’яли» (Гал. 5: 24) і «умертвили члени, сущі на землі» (Кол. 3: 5), і умертвили для світу. Волосся прикрашає голову і складає славу її. Славу Божу складають і святі, «тому що світло їх сяє перед людьми, і Отець прославляється через них» (Мф. 5 : 16), і вони їжу і питво творять «на славу Божу» (1 Кор. 10: 31), і в членах своїх вони прославляють Його.

І ти, оскільки Ісус воскресив твій розум, немовби якогось Лазаря, прийми Його в дім душі своєї; нехай лежить з Ним і воскреслий; помаж ноги Господа, за шість днів до Пасхи, перш ніж настане Пасха майбутнього віку, поки живеш у цьому світі, створеному за шість днів. Під «ногами» Христовими можна розуміти: Апостол і Євангеліє, і взагалі заповіді, бо через них Він ходить у нас. Отже, до цих заповідей приєднай миро – прихильність, складену з різних чеснот, з яких вища – віра, гаряча, як нард. Бо, якщо не покажеш гарячої, старанної і доброчесної прихильності до цих заповідей і не звільниш їх змертвілими членами, немовби волоссям, і не приймеш у себе, не зможеш наповнити пахощами дім свій. Під «ногами» Господа можна розуміти і менших братів, в особі яких Христос приходить до дверей кожного і просить потрібного: намасти їх миром милостині. Багато подають милостиню напоказ, тому і не отримують собі користі, бо тут отримують нагороду (Мф. 6: 1 – 2). А ти обітри волоссям голови і сприйми користь для душі, збери плід милостині в панівній частині. І якщо маєш щось мертве і бездушне, на зразок волосся, – наповни цим благим помазанням. Бо сказано: «відкупи гріхи твої милосердям» (Дан. 4: 24).

Ін. 12: 4. Тоді один з учеників Його, Іуда Симонів Іскаріот, який хотів видати Його, сказав:

Як же другий євангеліст (Мф. 26: 8 – 9) говорить, що всі учні сказали це? На це потрібно сказати, що хоча всі так сказали, але інші говорили не з такою думкою, з якою Іуда.

Ін. 12: 5. а чому б було не продати це миро за триста динаріїв і не роздати убогим?

Іуда, будучи зажерливий, не схвалює такий образ піклування. «Чому, – немовби говорить він, – принесла ти не гроші, з яких мені б можна було вкрасти, а миро?»

Ін. 12: 6. Сказав же він це не тому, що піклувався про убогих, а тому, що був злодієм. Він мав при собі грошову скриньку і носив, що туди вкидали.

Якщо ж Іуда був зажерливим і крадієм, то чому Господь поклав на нього розпорядження грошима? Тому, що він був крадієм, аби відняти у нього всяке прощення. Бо він не міг сказати, що зрадив Його (Ісуса) з любові до грошей. Грошова скринька втішала його, але, і носячи скриньку, він не був вірним. Бо він забирав, тобто крав те, що вкидали, і був святотатцем, присвоюючи собі подаяння на діло святе.

Нехай чують святотатці, яка їхня доля. Верх зла в тому, що Іуда згодом зрадив Ісуса і Господа. Бачиш, до чого доводить зажерливість? До зради. Отже, апостол Павло пристойно назвав «срiбло­любст­во ко­ренем усього лихого» (1 Тим. 6: 10), тому що воно зрадило Господа і завжди так робить. Деякі ж кажуть, що Іуді було довірено зберігання грошей, як меншому від інших. Бо служити коло грошей менше, ніж учити, як і в Діяннях (Діян. 6: 2) апостоли кажуть: «Hе личить нам, залишивши слово Боже, пiклуватися про столи».

Ін. 12: 7. Ісус же сказав: залиште її; вона зберегла це на день погребіння Мого.

Ін. 12: 8. Бо вбогих завжди маєте з собою, а Мене не завжди.

Господь не викриває Іуду, хоча знає, що він сказав це з наміром крадія. Бо не хотів посоромити його, навчаючи і нас довго терпіти таких людей. Втім, приховано Господь дорікає Іуді в зраді і в тому, що він видасть Його на смерть із зажерливості.

Тому згадує і про поховання, вражаючи нерозумне його серце, щоб він виправився, і додаток має такий зміст: «Вбогих, – каже, – завжди маєте з собою, а Мене не завжди; ще трохи, і Я відійду, позаяк ти приготував Мені смерть. Тому, якщо Я неприємний тобі і честь, що Мені віддається, обтяжлива для тебе, ти потерпи трохи, і позбудешся Мене; і тоді виявиться, чи через вбогих ти дбаєш про продаж світу».

Ін. 12: 9. Багато юдеїв дізналися, що Він там, і прийшли не тільки заради Ісуса, але щоб бачити і Лазаря, якого Він воскресив з мертвих.

Ті, котрі прийшли до Господа, були доброчесніші від інших, несвідомих і несамовитих; бо прийшли не для одного тільки Ісуса, а і для того, щоб побачити Лазаря. Позаяк відбулося воістину найбільше чудо, то багато хто бажав бути глядачем воскреслого, можливо, в надії дізнатися від Лазаря щось про тих, які знаходяться в пеклі.

Ін. 12: 10. Первосвященики ж змовились убити і Лазаря,

Ін. 12: 11. бо через нього багато хто відходив від юдеїв і вірував в Ісуса.

Фарисеї ж настільки нелюдяні, що хочуть вбити не тільки Ісуса, а і Лазаря, тому що він для багатьох послужив приводом до спасіння через чудо, над ним вчинене, людей нехитрих приводячи до віри. Так і благодіяння Ісуса для них стало злочином. Особливо вони заздрили тому, що, з нагоди настання свята, всі йдуть до Вифанії, дізнаються про диво і на свої очі бачать воскреслого.

Ін. 12: 12. На другий день багато народу прийшло на свято; почувши, що Ісус іде в Єрусалим,

Господь, на малий час віддалившись до пустелі для того, щоб вгамувати лють кровожерливих, знову явно входить до Юдеї та перед усіма показується. Настав, нарешті, час постраждати, і Йому треба було не ховатися, але віддати Самого Себе за порятунок світу.

Дивись же, яка була послідовність страждання. Господь воскресив Лазаря, зберігши до кінця це диво, найважливіше від усіх інших; внаслідок цього багато стікалися до Нього й увірували. Від того, що багато хто увірував, збільшилася заздрість ворогів. За цим пішли підступи проти Нього і Хрест.

Ін. 12: 13. взяли пальмове віття,

Пальми, можливо, означали те, що Він, воскресивши Лазаря, став переможцем смерті; бо пальма давалася на боях переможцям. Можливо, ними виражалося і те, що Той, Хто прославляється, є Істота небесна і Та, Котра звище прийшла. Бо пальма з інших дерев одна тільки досягає, так би мовити, самого неба, на висоті пускає листя, в листі має білі ядра, у стовбурі ж і всередині, до верху, шорстка і незручна для того, щоб залізти на неї, позаяк на гілках має колючки. Так і той, хто прагне до пізнання Сина і Слова Божого, знайде його не легким, а важким, піднімаючись працями чесноти, але, досягнувши висоти пізнання, освітиться яскравим світлом богопізнання й одкровенням невимовних таємниць, немовби найбілішими ядрами пальми.

вийшли назустріч Йому і викликували: осанна! Благословен, Хто йде в ім’я Гос­под­нє,

Народ, почувши, що йде Ісус, зустрів Його зі славою, без сумніву, заради чуда над Лазарем, віддаючи Йому честь більшу, ніж яка личила простій людині. Бо вважали Його вже не за пророка, бо кому з пророків батьки їхні віддавали таку честь?

Тому і вигукували: «Осанна! Благословен, Хто йде в ім’я Господнє!» З цього вигуку ми розуміємо, по-перше, що Він Бог; бо «осанна» означає «спаси». Так це слово грецькою перевели і 70 тлумачів у 117 псалмі (Пс. 117: 25). Бо єврейською мовою читається «осанна», грецькою ж – «о, Господи, спаси!» Спасати – властиво одному тільки Богові, і до Нього сказано: «Спаси нас, Господи Боже наш!»

З усіх місць Писання всякий дізнається, що спасіння приписується Письмом лише одному Богові. Отже, ті, які вигукували Христу словами Давида, цим показують, по-перше, те, що Він Бог; потім, що Він – Бог у власному значенні. Бо кажуть «Хто іде», а не кого ведуть. Останнє щось рабське, а йти – самовладне.

Словами «в ім’я Господнє» висловлюють те ж саме, що Він є істинний Бог. Бо не говорять, що Він іде в ім’я раба, але в ім’я «Господа». Ще і те подають, що Він не супротивник Богові, але прийшов в ім’я Отця, як і Сам Господь говорить: «Я при­й­шов в ім’я Отця Мого, а інший прийде в ім’я своє» (Ін. 5: 43).

Цар Ізраїлів!

Називають Його і Царем Ізраїля, можливо, у мріях про чуттєве царство; бо очікували, що повстане якийсь цар природи вищої, ніж людська, і звільнить їх від панування римлян.

Ін. 12: 14. Ісус же, зна­йшовши осля, сів на нього, як написано:

Інші євангелісти говорять, що Господь сказав учням: «Відв’язавши, приведіть до Мене» (Мф. 21: 1 – 2; Мк. 11: 2; Лк. 19: 30). А тут Іоан ні про що це не згадує, а просто каже: «Ісус знайшов осля». Втім, розбіжності між євангелістами немає. Інші сказали докладніше, а Іоан коротше сказав: «Ісус же, знайшовши осля». Коли учні відв’язали і привели, Ісус знайшов його і сів на нього.

Ін. 12: 15. не бійся, дочко Сион­ська! Ось Цар твій гряде, сидячи на молодому ослі.

У цій обставині Він здійснював і пророцтво Захарії, який сказав: «Не бійся, дочко Сионська! Ось Цар твій гряде до тебе, Який сидить на молодому ослі» (Зах. 9: 9). Позаяк царі єрусалимські, здебільшого, були несправедливі і користолюбні, то пророк говорить: «Не бійся, дочко Сионська! Цар, про якого я передбачаю тобі, не такий, але лагідний і смиренномудрий, і анітрохи не гордий». Це видно і з того, що Він прийшов, сидячи на віслюкові. Бо Він увійшов не в супроводі війська, але приїхав на одному віслюку.

Сидіння Господа на віслюку було й образом майбутнього. Тварина ця за законом нечиста, була образом нечистого народу з язичників, на якому Ісус, Слово Боже, сидить, підпорядковуючи Собі цей непокірний і грубий, на зразок осла, новий народ, який Він і заводить до істинного Єрусалиму після того, як він став ручним і покірним Йому. Бо невже Господь не підніс на небо тих язичників, які стали Його народом і підкорилися проповіді євангельській?

Ін. 12: 16. Ученики Його спочатку не зрозуміли цього, але коли прославився Ісус, тоді згада­ли, що так було про Нього написано, і це зробили Йому.

Прошу тебе, здивуйся євангелістові, як він не соромиться, а відкрито говорить про колишнє незнання апостолів. «Ученики, – каже, – спочатку не зрозуміли цього, але зрозуміли тоді, коли Ісус прославився». Під славою розуміє вознесіння, що послідувало за стражданнями і смертю. Тоді, без сумніву, після зішестя Святого Духа, вони пізнали, що це про Нього було написано. Що було це написано, вони, можливо, і знали, але що написане стосувалося Ісуса, це від них було приховано, і не без користі. Інакше вони спокусилися б розп’яттям Його, коли так страждає Той, Кого Письмо називає Царем.

Ін. 12: 17. Народ, що був з Ним раніш, свідчив, що Він викликав Лазаря із гробу і воскресив його з мертвих.

Народ, який бачив диво над Лазарем, свідчив і проповідував про силу Ісуса.

Ін. 12: 18. Тому і зустрів Його народ, бо чув, що Він сотворив це чудо.

Тому і зустріли Його зі славою ті, які чули про здійснення цього дива, тобто увірували; якби не увірували, не змінилися б так швидко.